Академік В.Грабовецький: я мимоволі став жертвою "Мюнхенської угоди"

Частину першу читати  тут

Частина 2.

"Нет, всё! Вы исключены из университета!"

- Не судилося Вам стати священником, і ця мрія так і залишилася мрією?

Я про те тоді вже не думав. Хотів одного, добре поїсти і залишитися живим. Отож, пішов я та й найнявся пасти худобу, бо треба було за щось жити. Крім того треба було ховатися від призову в армію. Тоді, в 1944 році робили облави, - була тоді така методика призову в армію. Хоча мені було тоді ще 16 років, мене були б, якщо б злапали, забрали в армію. Тоді всіх українців забирали в радянську армію щоб потім використати як гарматне м'ясо. А воювати за чужу державу, чи то за Польщу, чи то за Радянський Союз (так тоді називалась Росія), я не збирався. Від армії я врятувався, - мене у Винниках від облави сховала одна сім'я.

Потім коли через Львів пройшов фронт, мені місцеві дівчата допомогли зробити паспорт, я влаштувався в місцеве споживче товариство секретарем. У 1945 році я в споживчому товаристві торгував горілкою. Солдати верталися з фронту, грошей в них не було і вони розплачувалися трофейними речами. Вони в Німеччині не тільки жінок ґвалтували, а грабували людей на вулицях, обкрадали хати, квартири. Це називалося "визволенням". Один офіцер дав мені за літру горілки цілу пригоршню годинників, один з яких був дуже гарний, з таким блискучими камінцями, що я ще ніколи не бачив таких. Як потім виявилося, то був годинник з діамантами. Потім той годинник врятував мого брата…

Отож, почала організовуватись радянська школа. Я пішов до однієї з шкіл. Директором в ній був Чеславський Михайло Степанович. А він мене питає за мої документи про попередню освіту, а я дурний, наївний, показую йому посвідку з духовної семінарії. "Синку, - сказав він мені тоді, - сховай цей папір і ніколи більше нікому його не показуй, бо тебе знищать. Зрозумів?".

Хоча я просив записати мене до випускного 10 класу, мене записали до дев'ятого. Засобів до існування не було, і я в школі організував драматичний гурток. Наприклад, грав роль Петра, з "Наталки Полтавки" І.Котляревського, інші вистави, а мені за це в школі давали їсти, одягали і т.д. Але я так довго не міг витримати. Перевести до десятого класу, перескочивши дев'ятий, директор не міг, але порадив перевестися до вечірньої школи робітничої молоді. Я так і зробив, і нарешті у червні 1947 року отримав документ про середню освіту.

Після цього відразу пішов здавати вступні екзамени до декількох львівських ВУЗів. Я вірив, що можу бути і художником, і істориком, і співаком. Хочу відмітити, що тоді до всіх ВУЗів поступало безліч офіцерів і солдатів без атестатів зрілості, самі розумієте, які у них були знання… Отож, перше пішов я поступати у львівську Консерваторію. Прийшов я в Консерваторію, а там сидить професор і біля нього секретар.

- Ну, заходь, - кажуть вони.

- Ти звідки?- питають.

- З Печеніжина, - кажу.

- Що ти вмієш співати?

- Пісню "Ой, не шуми, луже".

- Ну то співай.

Професор пішов до рояля, грає, а я співаю. Він прослухав, і каже: "Голос дуже гарний, дані вокалу добрі. Але слух нікуди не вартий, слабо, то треба переборювати". Та й пішов собі. Я питаю секретарку, а далі як здавати? А вона каже:"Ви вже усе здали. То щойно з Вами ректор був, він вас зарахував по вокалу, будете баритоном співати". Дали мені довідку про здачу іспиту. Вийшов я на вулицю став та й читаю. "Прошу зарахувати Влодка Грабовецького в першу клясу консерваторії по вокалю. Академік Філярет Колесса".

Далі йду здавати іспити в Інститут прикладного і декоративного мистецтва. Там намалював задані композиції. На ліпку дали глину і привели для позування 30-ти річну жінку. Всі абітурієнти повтікали, а я лишився і зліпив фігурку. Отож, і тут мене зарахували. 

Пішов далі. Приходжу в Львівський університет поступати на історичний факультет. Заходжу, стоїть купа народу, всі трясуться зі страху: військові, жінки партійних чиновників… І я маленький, худенький став біля дверей, стою, а якийсь полковник каже: "Ну что пацаны боитесь? Что вы знаете? Какую историю? Ничего вы не знаете. Вот я знаю историю! Вы, местная мелюзга!"

Відкриваються двері і виходить худий, високий чоловік у військовій формі, напевно професор, і каже по-російськи: "Заходите". Той полковник цап-цап і вже йде, а з краю стояв, то екзаменатор і мені сказав заходити. Я зайшов, сів, дали мені питання, пишу собі нотатки, готуюсь до відповіді. І полковнику дали карточки з питаннями, а він каже:

- Ну что, можно отвечать?

- Обождите, подумайте, - каже професор.

- Я всё знаю, чё тут думать.

І той починає відповідати, а я не слухаю, думаю про своє. Нарешті починаю прислухатись, бо чую, що вони вже сваряться.

- Вы знаете когда была Переяславская рада?- питає професор.

- Да, была такая рада. Ну и что?

- Как что, это очень важно, - это дата историческая, потому что, именно она приняла решение о воссоединении Украины с Россией, а мы идём к юбилею Переяславской рады в 1954 году,- лагідно, з повагою говорить до полковника професор.

- Идем, ну и хорошо, будем себе идти. Я воевал и не обязан все знать.

- Ну, так нельзя, товарищ полковник, даже дети эту дату знают, - говорить викладач. "А ну скажите",- звертається він до мене. А я і кажу, що була у 1654 році Переяславська рада, і проводив її Богдан Хмельницький".

- Професор, Вы так всё знаете потому что когда я воевал, Вы в Ташкенте были…,- каже полковник.

- Я в Ташкенте был! Это я то в Ташкенте был? Ты подлец! Вон из класса! Убирайся гадость ты такая!"

Полковник вийшов. А професор сів за стіл і мовчить.

- Що мені робити? - тихенько його питаю.

- Ты слышал, что он говорил?

- Чув, - кажу.

Він підтягає штанку і показує шрами. Знімає шинель, піднімає гімнастерку і я бачив перший раз такі шрами через весь живіт і грудну клітку. А потім каже: "Иди сюда, иди, потрогай мою голову".  Я мацати голову, а там пластини металічні, кісткового черепа майже нема…

- А ты слышал, он сказал, что я не воевал? Так вот он, этот подлец не воевал… Ставлю тебе отлично.

- Це як, - питаю,- добре чи ні?

- Это значит мы тебя принимаем учиться.  

Так, я перший раз почув, що по-російськи відмінно буде - "отлично".

На другий день, я читаю оголошення про зарахування, а мого прізвища на історичному факультеті нема. Йду до ректора, а його секретарка мені каже: "Вас мабуть перевели на інший факультет". Глянув, дійсно, мене на класичну філологію перевели, - латину і греку вчити. Я дурний тоді написав в анкеті, що трохи знаю греку і латину… Отож, заходжу до ректора, професора Білякевича І.І.

- А чого Ви мене перевели на класичну філологію" - питаю.

- Бо, ти написав, що трохи знаєш ці мови, а туди ніхто не хоче поступати. То хтось же має там вчитися, от ти і будеш, - каже ректор.

- Ні, - кажу, - тоді я йду вчитись в Консерваторію, - та й даю йому довідку. Він прочитав, що так, і так В.Грабовецького зарахувати, підпис академік Ф.Колесса.

- Або в Інститут прикладногоі декоративного мистецтва піду, - також даю довідку. Доречі, пропали мені тоді ті довідки, не віддав він мені їх.

- Ні, - каже він, - якщо ти такий здібний…, а ти звідки?… а, то ти гуцул!  видно, що гуцул, бо дуже ти хитрий хлопчина, … ну, то залишайся тоді в нас на історичному. І написав відповідний папір.

- А потім у вас все пішло гладко…

Та, де там. Я по неділях, до третього курсу включно, ходив до церкви читати "Апостол" і мене зрадили, - заложив мене мій коллега, однокурсник з Винник, Вілен Гайворонюк. Сам він часто переписував у мене латину, військову справу, бо я добре вмів проводити розрахунки як поцілити в мішень пострілом з гаубиці, і я випадково проговорився йому, що читаю в церкві "Апостол".

Раптом у 1949 році нас студентів погнали слухати лекцію, яку читатиме Я.Галан. Саме тоді появилися в газетах його статті проти А.Шептицького: "На службі у сатани" і "Плюю на Папу".  А 24 жовтня 1949 року Галана вбили і нас вже кликали йти на його похорон. І почалася з того часу по всіх ВУЗах розправа зі студентами. Почали вивчати автобіографії студентів, викликали в спецчастину університету і ті люди, котрих викликали, пропадали, вже їх більше ніхто не бачив. Так багато тоді студентів пропало.

І у мене в групі, як і у всьому університеті, були проведені так звані "збори пильності". Це якраз був урок політекономії, який вів викладач вірменин Ованесов. Збори проводив Ованесов і студент єврей Авербах Боря. Я собі сиджу спокійно, всеж відмінник навчання, до мене претензій не мало б бути. Виявляється, тоді вже на кожного студента була заведена справа. Там була зібрана інформація про батьків, дідів, родичів. Особливо пильно вишукували тих, хто мав відношення до УПА чи до греко-католицької церкви. Отож, я собі сиджу, і раптом мені передають записку: "Я зараз виступлю про тебе. Вілен Гайворонюк". Я досі зберігаю той листочок, лише дату поставив власноруч, 12 грудня 1949 року. Ось дійшла до мене черга по списку. Виступає Ованесов: "Ну, что Грабовецкий, а ничего. Отвечает хорошо, больше ничего не скажеш…" А тут піднімає руку В.Гайворонюк і каже: "Можна я виступлю". І він продовжує: "Ви не знаєте хто такий Грабовецький! Грабовецький ще до цих пір читає "Апостол" в церквах, а крім того він підтримує мюнхенську зграю!". Я тоді перший раз в житті почув про якусь мюнхенську зграю*, яку я виявляється підтримував. Я хотів щось сказати, але Ованесов рявкнув: "Нет, всё! Вы исключены из университета!". Я так зажурився, що Ви собі уявити не можете. Йду до Винників плачу по дорозі, сльози мені течуть рікою… "За що мене виключили?", - думаю собі.

Я тоді перший раз побачив і відчув на собі, як побратим, а я тоді важав Гайворонюка побратимом, може зраджувати. Уже через десятиліття свого життя, можу зробити висновок - у нас, українців, є три вороги: заздрість, амбіція і зрада. Вони супроводжують всю нашу історію від княжих часів і до сьогоднішнього дня.

Потім на стінгазеті хтось виколов очі Сталіну, і знову нас збирали. Порозклеювали плакати по університеті: "Товарищи, будьте бдительны, враг не дремлет!"

- То Вас після слів Ованесова не виключили відразу з університету?

Ні, я ще продовжував ходити на заняття. Тоді багатьом так казали, що вони виключені з ВУЗу. Пригадую, як одного разу у великій залі зібрали загальні збори викладачів і студентів. Там був присутній весь ректорат і т.д., розбирали поведінку дівчини студентки. Її звинувачували в тому, що вона не атеїст, що вона вірить в Бога…А вона заперечує: "Та я не вірю в Бога". А тоді її подружка підбігла до неї, шарпнула за сорочку і витягнула нагрудний хрестик…От і пришили дівчині співробітництво з Ватиканом…

- То про Вас забули і лишили у спокої?

Ні, через деякий час, а то вже кінець семестра був, кличуть мене до ректора. Заходжу. Сидить ректор …. і якийсь чоловік мені не знайомий.

- За що Вас виключили з університету? - питає мене ректор.

- За ніщо, - відповідаю.

- Як це за ніщо? Ви ж ходите в церкву!

- А що я маю робити? - кажу я, - мене виховали в християнській родині, століттями у нас християнство було, тато мій був побожний. Родина була побожна…

-  Як Ви собі таке можете дозволяти, та Ви ж вчитесь на історичному факультеті!

-  Я вчуся, я думаю, я переконую себе, але я не знаю чи я зможу закинути віру свої предків. Я не знаю чи я зможу себе переконати зректися віри в Бога…

І тут з криком зривається з місця стронній чоловік, який все це слухав: "Что Вы делаете! Хороших студентов исключаете!"

- А що то був за чоловік?

Не знаю. Одні казали, що то був начальник НКВД, інші, що то був перевіряючий з союзного міністерства освіти. Швидше всьго, що з освіти…

І так я залишився вчитися в університеті далі, аж до його закінчення у 1952 році.